“... “ ПОЕЗІЯ – СВОБОДА СЕРЦЯ…..” “

Поезія – свобода серця…. “ – саме так розпочинається один з сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дозволив зберегти свободу в неволі, здоровий глузд в божевіллі, гумор в безнадії.
Навряд чи можна собі уявити “шестидесятництво” – літературно – мистецьке та політико – культурне відродження України 60-х років без неординарної та геніальної постаті Івана Олексійовича Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.
Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи, в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім Т.Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу.
Під час перебування в інституті літератури, опублікував ряд літературознавчих статей в періодичних виданнях.
В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники – Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха, та інші.
В 1962 – 63 роках розпочинається кампанія спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний таки пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської. Наступав 1972 рік, що відзначився масовими репресіями і арештами. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був – сім років таборів суворого режиму та п”ять років заслання. Вже в таборі і на засланні Іван Світличний продовжує віршувати і на світ з”являються його власні поезії – такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.
В свому листі з Колими, датованому 21 листопада 1977 року, Василь Стус писав: “ На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Перми, що змусила – таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації – Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик – літератор. І зайшов час – каліфів на перебіжний період. Іван, абсолютно безамбіційна людина, що думала про молоду літературу та її здобутки насамперед – стояв збоку. Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи. І десь мабуть десяток Іванових років – у кожному з нас, т.зв. “молодих”. Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування – без тіні докору. Сама радість від врун молодих геніїв, що чогось варті лише в його непомітній роботі (без неї вони зразу зникають, як без сонця : Бог дав мені колись назвати його “вусатим сонечком моїм” – тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!…”
Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного пише: “Ще “на волі” Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував… Потреба поетичного висловлення була внутрішньо притаманна Світличному і недарма не відпускала його. Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії. Ця поезія має ту невідхильну владу, яку дає лише особисто вистражданий і підтверджений власним життям високий моральний тон, пекучий духовний максималізм. І якщо вона звучить докором – часові , суспільству, нам з вами, - то це не поет нам докоряє. А наше власне сумління…”
Поезія Світличного – це голос совісті, то де ж ви бачили, щоб цей голос був тихим і лагідним – ні, він жорсткий, подекуди злий, але чесний і відвертий – як сама совість, як саме життя.
З заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Скільки було можливо він працював, перекладав, писав.
Зі спогадів Ігора Калинця, датованих 1993 роком: “В останнє десятиріччя ми бачилися рідко. Іван хворів, а я майже не бував в Києві. Переїжджаючи через Львів до Моршина і назад, Світличні зупинялись у родини Крип’якевичів. Мені давали знати, що Іван хоче мене бачити. Мене це втішало, але й засмучувало, бо з кожним роком щораз менше людей він запрошував – хвороба прогресувала. В ці короткі зустрічі балакали про різне, але улюблена тема про окремих людей, яких нам хотілося поважати, але, на жаль, в яких Іван розчаровувався і нарікав, то – стара хвороба в’язнів, врахливих на увагу колишніх друзів і добрих знайомих. Говорили про публікації, що дійшло, що пропало. Біля нього завжди був радіоприймач, він слухав “Свободу”, на якій працювала Надійка, тішився цим, як дитина. Кожен раз зауважував, що не може читати, і це трагічне повідомлення подавав із легкою усмішкою, що так нагадувала давнього Івана : в понівеченому тілі не вмирав добрий і насмішкуватий Світличний. Востанню зустріч йому було важко вимовляти слова і він з надією дивився на дружину, яка в момент відчитувала думки і вимовляла за нього їх. Він тепер часто плакав, сльози котилися по обличчі: ніжність добулася наверх, - дивитися на це було важко. Я боявся таких зустрічей… і картав себе, що уникати їх егоїстично. Невже я такий черствий, що хочу уникнути спілкування з людиною, котра була моїм другим батьком, й найпершим приятелем в таборі? Людиною, котру я любив і яка також зберегла теплі почуття до мене до останніх своїх днів. Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав. Наша ненависть до зла була, може, надто абстрактною. Навіть до його носіїв: чекістів, прокурорів, прапорщиків таке інше – була не чітко визначеною, бо вони, на наш погляд, були також жертвами потворної тоталітарної тюремної машини. Любов була конкретна. Поіменна. “І хоча ненавиділи, були носіями любові.”….”
Саме гострота правди і сила любові об’єднує весь творчий спадок Івана Світличного – поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.

Із збірки “ Гратовані сонети”

Випадковий сонет.
Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

Парнас
І враз ні стін, ні грат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив.
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас – речитатив.

Парнас! І що ті шмони і допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт –
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

Із збірки “Посполиті”

Голова на палі
Козацька голова на палі…
А був же … сокіл – не козак!
І сам же й винен. Позаяк
Гарячий був. В гурті загалі

Йому б як тінь, як миша, як…
А він – ні свят, ні ритуалів…
А він – на почесті й медалі
Плював, звиняйте… Не маньяк?

О велемудрі! Ваша правда –
І вчора, і сьогодні, й завтра…
Але сміється, мов жива,

Над мертвими все та ж , на палі –
На лицарському п”єдесталі –
В терновім німбі голова.

Молитва посполитих
Не спокушай нас, Боже, раєм,
Вготованим для нас без нас.
І так повсюду, повсякчас
Нас ощасливлюють. Ми граєм

Життя, що править фантомас,
І амплуа не вибираєм,
Із раю в рай же й потрапляєм.
Комедія готових маск!

Так остогидли долі й ролі,
Не нами писані. Доволі
Сценарних щасть, проектних див!

На май нас, Боже , за худобу,
Якщо ти на свою подобу
І образ свій людей створив.

Душевний сонет.
Душа до вічності п”ялася,
І серце билось в унісон
Із правдою. Існився сон
Про те, як злидня – свинопаса

Коронуватимуть на трон
І бидло стане паном. Маса
Наїсться хліба, сала, м”яса,
Тож буде правда і закон.

І сталося. На скором ласа,
Душа наїлась, напилася,
І… рохкає. І в лад, і в тон.

І з апетитом (мало! мало!)
Їй сниться сало. Сало з салом.
І на похмілля – самогон.

Із збірки “ Мистецтво поетичне, мистецтво вічне “

Поезія
Поезія – свобода серця.
Вона ламає сков і стрим –
Канони ритмів, пута рим,
На простір слова – волі рветься:

Затята пройде Крим І Рим
І мідні труби – й не здається,
Аб”ється, б”ється, б”ється, б”ється
Без валідолів і перин.

Найдеспотичніший володар –
Поезія, твоя свобода.
Де ж визволення? Спокій де?

Нема й не буде. Дурень – розум
Ще гне в спасенно – тиху прозу.
А ти ідеш, ідеш, ідеш…

Із збірки “ Поза сонетами”

Смертники
Не будьте самовбивцями дарма.

І. Драч
Не люблю я, братове, ритуальної смерті.
Смерть – не дура, у неї є свій інтерес.
Сто разів воскресай, хоч із понтом помер ти,
Хто повірить, що ти достеменно воскрес?

Гра в життя для живих –
гра до махлів подібна,
Гра зі смертю для смертних – не гра,
піддавки.

Смерть без програшу грає,
не вертає ходів нам.
Смерть – гросмейстер,
а ми в її грі – пішаки.

Що ми чиним, братове? Невже навіжені ми,
Що в чаду словоблудства і саммобмов
Убиваєм в собі ненароджених геніїв,
На Голгофі цинізму гвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без просипу.
Душить заячі душі розперезаний страх.
Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо
В саркофагові тіла непохований страх.

Що день божий вчиняє душа самогубство.
І не треба їй шибениць, куль, отрут.
А воскреслих не густо між нами, не густо!
За убивцею – вбивця, на тупові – труп.

Камікадзе душі окуповують душу
І заложники смерті в засаді сидять.
- Пробі! – крикнути хочу… та змовчати мушу:
Сам я грішний , братове, і вам не суддя.

“Надієчко, я просто захоплений “Смертниками” (інші теж славні, але цей!), мисленням – відчуванням Івановим захоплений, захоплений, захоплений! Навіть якісь там дрібнички – свідчать тільки, що в камері колупати шпателем глину – треба поспішати. Це – класика ( не пиши того Іванові, бо розсердиться, дай я його заочно вихвалю…” (В.Стус - з листа до Надії Світличної).